Про президентський чинник, який дедалі сильніше впливає на характер українсько-російських відносин, і про особливості нашої «дружби мимохіть» російській «Новій газеті» розповів заступник генерального директора Центру Разумкова Валерій Чалий. — Пане Валерію, пригадаймо: коли саме запровадили визначення «стратегічне партнерство» для України та Росії? За чиєю ініціативою? У дев’яностих роках Україна оголосила: у неї майже два десятки стратегічних партнерів, усі прикордонні держави та низка «дальніх». Робилося це без глибокого аналізу критеріїв і з короткостроковими цілями. Насправді стратегічними партнерами можуть бути тільки країни, які мають спільні життєво важливі цілі й інтереси, не досяжні поодинці, причому не в одній області, а в низці галузей, наприклад, економічній, енергетичній, військово-політичній. Центр Разумкова в тім часі провів власні дослідження. Результат — з жодною країною взаємодія України не виходила на рівень стратегічного партнерства. Наближалися до цього — Росія, США, в перспективі — Польща і ФРН. За перерахованими показниками Росія дійсно могла стати стратегічним партнером України. Але, на мою думку, не стала. — Чому? Україна та Росія вибрали різні інтеграційні напрями розвитку — європейський та євразійський — і внутрішньополітичний устрій: більш централізована модель управління в Росії і більш змагальна — в Україні. Взагалі у світі поняття «Стратегічне партнерство» використовувалося переважно у царині безпеки. Наприклад, у тандемах США й Ізраїль, США та Японія, Росія — Білорусь, Росія — Вірменія. У розширеному ж варіанті винахід можна вважати російсько-українським. Москва та Київ, на рівні президентів Кучми та Єльцина, не тільки закріпили статус де-юре, але і демонстрували, якщо хочете, приреченість до взаємодії. І тут, хто би що не казав, горезвісне коріння і зв’язки мали значення, особливо у виробничій співпраці. За часів СРСР Україна була найбільш щільно пов’язаною з Росією частиною країни. І після розвалу Союзу на початку дев’яностих частка взаємних постачань товарів виробничо-технічного призначення в загальному обсязі українсько-російської торгівлі складала близько 80%. Зараз цей показник значно впав. Росія починаючи з двотисячних років обрала шлях на забезпечення замкнутих виробничих циклів. Але все одно, досі рівень взаємодії залишається достатньо високим, хоча його структура змінилася. Базисні позиції: постачання і транзит енергоносіїв, традиційно — вироби металургії та хімії, український сільськогосподарський сектор. З’явилися нові цілі, наприклад, збільшився інтерес до людських ресурсів. В умовах, коли демографічне становище змінюється швидко і не на краще, достатньо освічена, кваліфікована робоча сила з України для РФ важлива. — Чи сильно впливає особистісний, президентський чинник на ступінь партнерства? Політика україно-російських відносин завжди була політикою відносин між першими особами, але ніяк не міжнародною, тобто між народами. У якісь часи відносини загострювалися, в інші — доходили до зустрічей без краваток, потім — при краватках, але без преси і без інформації по суті бесід. — Здається, після Кучми «без краваток» вже не спілкувалися. Насправді, перші контакти Кремля з Віктором Ющенком і засідання міждержавної комісії виглядали вельми позитивно, хоча і без неформальної складової. А остання — на сьогодні — зустріч президента України Януковича з двома президентами Росії, Мєдвєдєвим і Путіним, у Завідовому, на ставках, — навпроти, зовні підкреслювала довіру та дружелюбність сторін, але її підсумок залишився незрозумілим. Швидше за все, по обидві сторони кордону вже не довіряють спецзв’язку, «чутливі» питання хотіли би обговорювати тільки віч-на-віч. — У чому полягає інтерес першої особи Росії до України? І, так само, першої особи України — до Росії? Обов’язки лідера держави — охоплювати весь обсяг тем, що мають відношення до країни-партнера. Тут особисте і державне може збігатися. Другий рівень — сприяти підняттю внутрішньополітичних, «домашніх» рейтингів, якщо взаємодія приносить успіх. Останніми роками, на жаль, для цього використовуються не успіхи взаємодії, а прицільна інформаційна подача проблем, іноді надуманих. Публічне закручування газових вентилів, заява з приводу крадіжки з труби в холодну пору — яскраві приклади. Поставте газові лічильники на вході і на виході, і все вирішиться відразу! Але ж чомусь, зауважте, таке просте рішення ні Москва, ні Київ поки не втілили. Третій рівень зацікавленості президентів — особистий. Низка рішень за підсумками двосторонніх зустрічей показують: одразу після них з’являється допуск до приватизаційних об’єктів, які довгий час залишалися «нічийними», або формуються багатомільярдні державні замовлення за участю виробничих структур і банків, не чужих лідерам наших країн. Загалом все це приводить до того, що часто особисті або корпоративні інтереси переважають над національними. — Я можу запитати про конкретні приклади? Показовий випадок — так звана знижка на газ в обмін на подовження перебування Чорноморського флоту на просторі України, угоду 2010 року Януковича-Мєдвєдєва. Що отримала Україна як держава і її громадяни? Знижка 100 доларів — насправді просто відкладений платіж, накопичується зараз як зовнішній борг перед Росією. За два роки — близько 7 мільярдів доларів. Міна сповільненої дії ще і в тому, що, якщо Київ заявить про бажання скасувати угоду, йому доведеться спочатку заплатити весь борг, який може скласти вже десятки мільярдів доларів. Вважаю, що тут обидві країни і їхні громадяни програли. Операція не має необхідної для довгострокової співпраці легітимності. Російський бюджет недоотримує частину платежів, в Україні підняли і ще піднімуть тарифи для населення. А виграли — «Газпром» і власники крупних металургійних і хімічних підприємств в Україні. — Як виглядатиме партнерство після сходження на посаду нового президента Росії? Януковичу це на руку? За конституціями і в Росії, і в Україні влада зосереджена у президентів. У Росії — давно, у нас — останні два роки. Тому міждержавні відносини будуть вкрай уособлені. Тут є головні складові: національні інтереси і особисті зв’язки. Важко уявити, що між президентами Путіним та Януковичем встановляться довірчі відносини, які, наприклад, були між Кучмою та Єльциним. Не смійтеся, але випадок з пригощанням цукерочкою Віктором Федоровичем, від якої Владімір Владіміровіч демонстративно відмовився в жовтні 2004 року, на трибуні параду на честь 60 річниці звільнення Києва, багато в чому символізує стиль їхніх особистих контактів. Вони — люди з різним минулим. По-різному йшли до влади, по-різному розуміють, що таке еліта, хто здатний обіймати ключові посади. Різниця виявляється навіть у виразах облич, порухах. Отже спілкування очікується непростим, схожим на торг. Політика бартеру — тактичні поступки з боку Росії в обмін на стратегічні перспективи України — триватиме. Поки зроблено перерву. Напевно, президента Януковича здивували «апетити» партнерів. Хоча очевидно: Кремль наполягає на повному об’єднанні. — Тобто стихлі об’єднавчі процеси от-от дадуть про себе знати? Теми розширення митного союзу і майбутнього Євразійського союзу опиняться в головних новинах? Владімір Путін не раз говорив: у нього є ідея об’єднати колишні союзні республіки. Образ збирача земель стане одним із важливих напрямів його діяльності як президента. До речі, це в основному підтримується російським суспільством. На мою думку, шлях безвихідний, помилковий. Як і наполегливо повторювана Путіним цифра про 17 мільйонів росіян в Україні. 17 мільйонів і 17% з 46 мільйонів — різниця істотна, погодьтеся. У Росії є стереотип: Україна рано чи пізно до неї повернеться. А в Україні інший стереотип: будь-яке поглиблення відносин з Росією, навіть в економічній царині, — неодмінна втрата незалежності. Тільки час дозволить відійти від цих помилкових уявлень. — Як довго чекати доведеться, на вашу думку? Якби Україна стала або членом ЄС, або членом НАТО, то відносини б вже будувалися на іншій основі. Але Росія свого домоглася — треба віддати належне її зусиллям в плані віддалення України від ключової структури колективної безпеки в Європі. Зараз наступний етап — спроба зупинити інтеграцію України з Євросоюзом. Не повторюватиму, як це часто буває в Києві, що в усьому винна Москва, хоча така схильність існує. Головні причини, звичайно, в самій Україні. Низка проросійських політиків і чиновників високого рівня продовжує заробляти на антизахідництві і не тільки політичні дивіденди. — Як складалися відносини Владіміра Путіна з Юлією Тимошенко — героїнею Майдану, главою уряду, лідером опозиції, кандидатом у президенти і, нарешті, ув’язненою? Депутат Григорій Омельченко недавно звернувся із запитом до генпрокурора України: розслідувати обставини підписання невигідної для країни газової угоди 2009 року, оскільки не виключено, що Владімір Путін шантажував і чинив на неї тиск. Тому, мовляв, Путіна треба теж притягати до відповідальності як посадову особу, що підбурювала до злочину. В цей час я, як і ви, спостерігав за подіями осторонь. Але можу висловити свою суб’єктивну думку про пізніший період, коли я працював заступником міністра закордонних справ України. Робочі зустрічі голів уряду проходили, як і годиться, досить доброзичливо, але національні інтереси відстоювалися жорстко. Вони достатньо комфортно почувалися одне з одним. А ось після порушення кримінальної справи проти Тимошенко пан Путін відчув незручність — виник прямий натяк новоприбулих до влади в Україні на те, що не все добре з оборудкою. І, отже, можуть з’явитися питання й до іншої сторони. Тому народилося неповторна у своєму роді, немислима раніше заява МЗС РФ, де позиція, що засуджує переслідування Юлії Тимошенко, збіглася з думкою адміністрації США і точкою зору Євросоюзу. Щоправда, причини були різними. Впевнений, Путін і Янукович ще повернуться до розмови про долю Тимошенко. Хоча я не вважаю, що чинник Кремля може стати ключовим у зміні становища. Тут сьогодні більш послідовна позиція Євросоюзу. А ключ до вирішення проблеми — в самій Україні. — Набір «Україно-російська дружба» стандартно складають з ціни газу, торгових воєн, статусу російської мови в Україні, суперечок навколо Криму та Севастополя. Що звідси випаде, що додасться? Міждержавна комісія на вищому рівні не збиралася вже півтора роки. Тільки недавно сторони сформували делегації на переговори за новою газовою угодою. Швидше за все, з економікою знову пов’яжуть політичні питання, хоча для Києва такий пакетний підхід наперед програшний. Досягнуть компромісу з розмежування кордонів, зокрема в морському просторі. Судячи з усього, Україна може піти на непопулярне рішення про спільне управління Керч-Єникальським каналом, втратить «живі гроші» за лоцманські проводки. Росія, втім, висловлювала бажання взагалі провести в цьому місці кордон інакше, ніж було за Радянського Союзу. Але зійдуться, швидше за все, на економічних поступках, у тому числі й щодо шельфу Чорного моря, з допуском до розробки російських компаній. Чорноморський флот Янукович і Мєдвєдєв домовилися залишити до 2042 року. Але якщо в Україні зміниться влада, то виникнуть підстави до перегляду документа. Адже ратифікація в українському парламенті проходила з нехтуванням чинних регламентних норм, та й при підписанні порушено українське законодавство. Зараз готується додаткова угода з модернізації та переозброєння ЧФ. Подивимося, чи переможе позиція Москви. Таким чином, Україна отримає мілітаризований басейн Чорного моря, що, поза сумнівами, викличе негативну реакцію інших наших сусідів-партнерів. Крім того, у складі ЧФ в Україні працюють російські контррозвідувальні структури. До речі, становище ускладнюється також відсутністю угоди з ФСБ РФ про неведення розвідувальної діяльності один проти одного. Питання Криму з погляду двосторонніх відносин завжди буде непростим. Проекти сумнівної ефективності — наприклад, міст через Керченську протоку — його не розв’яжуть. Хоча спроби з’єднати півострів з російською територією продовжуються, і говорити тут про винятково економічний підтекст несерйозно. А ось від ланцюжка: «російський світ» — «захист співвітчизників» — «можливість застосування додаткових засобів», сподіваюся, вже відійшли. В усякому разі, в Росії зрозуміли, що від лобових атак більше шкоди, ніж користі. Тепер наголос робиться на так звану «м’яку силу». Отже завірення про дружбу і братерство лунатимуть і надалі. Хоча, звичайно, реальна «жорсткість» взаємин від цього не зміниться. Відносини Росії і України завжди були, є і будуть переплетенням співпраці, змагання й суперечностей. Головне, щоб їхній загальний підсумок був додатнім для народів двох одвічних сусідів. |
