Тема зовнішньополітичних орієнтирів системи забезпечення національної безпеки України час від часу стає популярною в середовищі українського політикуму. При цьому внутрішні «розбірки» претендентів на владу супроводжуються апеляціями до громадської думки щодо підтримки тієї чи іншої альтернативи зовнішньополітичного курсу. Наприклад — набуття Україною нейтрального статусу.
Справді ж статут ООН визначає нейтралітет як один з інститутів міжнародного права, побудований на визнанні прав нейтральної держави на її територіальну недоторканність і цілісність; на власні збройні сили, чисельність яких не перевищує потреб самооборони; на надання країною притулку біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів; на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує її нейтралітету.
Міжнародне право вирізняє кілька форм нейтралітету. Воєнний (евентуальний) нейтралітет — неучасть у військовому конфлікті (цей статус визначає позицію держави стосовно конкретного воєнного конфлікту, проте щодо іншого ця позиція може змінюватися без порушення норм міжнародного права). Постійний нейтралітет — неучасть у будь-яких воєнних конфліктах (єдиним дозволеним для держави з постійним нейтралітетом видом воєнного конфлікту є оборонна війна — коли вона збігається з індивідуальною самообороною), у військових блоках і союзах, діяльність яких спрямована проти інших держав. Постійний нейтралітет передбачає також протидію втягуванню у війну, недопущення іноземного втручання у внутрішні справи та створення на власній території іноземних військових баз і формування загонів воюючих сторін, передачі воюючим сторонам техніки та боєприпасів (при порушенні цих правил сторони, що воюють, мають право вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій). Неприєднання (позаблоковість) — відмова від вступу до воєнних союзів без будь-яких гарантій або міжнародного визнання свого статусу іншими державами.
З огляду на наведені міжнародні правові норми та особливості сучасної ситуації у сфері міжнародної безпеки, обираючи альтернативну модель забезпечення національної безпеки України, варто взяти до уваги певні застереження щодо нейтрального статусу.
1. У законодавстві України відсутні правові засади, які б визначали пріоритетом зовнішньої політики набуття нею нейтрального статусу. Базовим положенням руху за нейтралітет України є посилання на преамбулу Конституції України, в якій згадується Акт про проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), де міститься положення про виконання Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У Декларації насправді сказано про намір держави набути постійно нейтрального статусу: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти та не здобувати ядерної зброї».
Прийнятий за результатами референдуму 1991 р. Акт про проголошення незалежності України не підтвердив намір щодо нейтралітету, оскільки його положення «здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України» стосується виключно зазначених у ньому аспектів: верховенства законів України на її території, незалежність і самостійність держави, неподільність і недоторканність її території. Таким чином, посилання в Конституції України на Акт про проголошення незалежності жодним чином не стосується нейтрального статусу. Більше того, відсутність у ній відповідних положень про нейтральний статус України автоматично позбавляє правових основ наміри «стати в майбутньому постійно нейтральною державою», оскільки в законодавстві України (верховенство якого на території України проголошується Декларацією про державний суверенітет), крім курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, іншого не визначено.
Не зайвим було б нагадати, що в прийнятій Постановою Верховної Ради УРСР від 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України йшлося про необхідність внесення до неї окремої глави 23 «Неучасть у воєнних блоках. Постійно нейтральний і без’ядерний статус», у якій передбачалося конкретизувати відповідні положення Декларації про державний суверенітет України. Неприйняття такого положення говорить само за себе, і намір повернути процес у зворотному напрямі означає спробу реваншу.
2. В умовах глобалізаційних процесів, відсутності міжблокового протистояння та великомасштабних збройних конфліктів, з виходом на авансцену світової безпеки міжнародного тероризму статус воєнного нейтралітету втрачає сенс. Від загроз у разі війни з міжнародним тероризмом не врятує ні воєнний, ні постійний нейтралітет. Та й незрозуміло — стосовно кого він запроваджується? Бути нейтральними до терористів? У сучасних умовах, коли відбуваються докорінні зміни в геополітиці, навіть успішні європейські нейтральні країни (Австрія, Фінляндія, Швеція) постали перед складним вибором засобів подальшого забезпечення національної безпеки та поступово «дрейфують» у бік систем колективної безпеки (читай — наближення до НАТО).
3. Історичний досвід свідчить про можливість порушення самопроголошеного нейтралітету «сильною стороною». Наприклад, під час Першої світової війни нейтралітет Бельгії і Люксембургу був порушений Німеччиною; у 1915 р. Туреччина порушила нейтралітет Греції; напередодні Другої світової війни (1936 р.) нейтралітет Бельгії і Люксембургу був повторно порушений Німеччиною; у 1939 р. цей перелік доповнили Нідерланди; нейтралітет Ісландії, оголошений у 1918 р. в односторонньому порядку, не був визнаний іншими країнами, а згодом (у 1940 р.) — скасований.
Слід зважати й на досвід порушення з боку СРСР самопроголошеного нейтралітету Угорщини під час подій 1956 р. Нагадаємо, що після обрання 23–24 жовтня 1956 р. нового керівництва Угорської партії трудящих та нового уряду Угорщини СРСР ввів на її територію додаткові війська. У відповідь уряд І. Надя 1 листопада 1956 р проголосив про вихід країни з Організації Варшавського Договору (ОВД) та вибір нейтрального статусу. Однак це не завадило Радянському Союзу за політичної підтримки країн — членів ОВД і Китаю розпочати військову інтервенцію (операція «Вихрь», у якій брали участь близько 60 тис. військових) з метою придушення угорського повстання, провести арешт революційного уряду держави та замінити його на маріонетковий, на чолі з комуністичним лідером Я. Кадаром.
Загалом виявляється, що самопроголошений нейтралітет не є статусом держави, а лише декларацією про бажання держави убезпечити себе від зовнішнього втручання. До речі, всі зазначені країни, нейтралітет яких був порушений, після завершення Другої світової та «холодної» війни стали членами НАТО.
4. Позаблоковий статус не надає Україні жодних гарантій безпеки, а за умови постійних намагань Росії не випустити Україну зі сфери свого впливу спроба декларувати його може розглядатись як «відстрочене поглинання» у тій чи іншій формі. Щоб протистояти цим тенденціям і потенційним загрозам за принципом «кругової оборони», Україні потрібні були б неабиякі захисні можливості: міцна та чисельна призовна армія; мобілізаційний людський і промисловий потенціал; високий рівень консолідації суспільства; матеріальні та фінансові ресурси; диверсифіковані джерела постачання енергоносіїв тощо — чого, власне, Україні й не вистачає. Крім того, в умовах сучасних геополітичних процесів, пошуку Україною свого місця в новому світоустрої, при звуженні простору для маневру такий статус не покращує її імідж на міжнародній арені та не сприяє її самовизначенню.
5. Реальні гарантії безпеки та певні переваги міг би надати Україні статус постійного нейтралітету. Але, з огляду на досвід Швейцарії у Другій світовій війні (коли вона була змушена мобілізувати всі сили для запобігання проходу гітлерівських військ її територією), Угорщини та Фінляндії (які проголошували себе нейтральними та впали під міцним тиском СРСР), наявність могутніх у воєнному сенсі сусідів вимагає надійних зовнішніх гарантій нейтралітету.
У такому разі виникають певні ускладнення: якщо гарантами українського нейтралітету, в принципі, могли б виступити країни ЄС (зважаючи на важливість України як транзитного пункту постачання енергоресурсів) і США (за принципом «краще нікому, ніж Росії»), то Росія навряд чи погодиться на це (через необхідність, як наслідок, негайного виводу свого Чорноморського флоту з Криму (згадаймо наведені положення Статуту ООН).
Україна — не Швейцарія, і навіть не Туркменістан, який отримав в ООН статус постійно нейтральної держави в 1995 р. Вагомим чинником міжнародної «привабливості» України був її ядерний статус. Але позбавлення України ядерної зброї (за згодою переважно США та Росії) не було компенсоване адекватними гарантіями безпеки. Попри те, що Будапештський меморандум містить певні компенсаційні «гарантії-декларації» ядерних держав стосовно України, він не є юридично обов’язковим документом, про що свідчить «неухильне дотримання» Росією одного з його положень: не чинити економічного впливу на Україну.
Отже, заклики до нейтралітету — це курс на стримування України від євроінтеграції, перетворення її на санітарну зону між європейським і євразійським центрами впливу. А галас навколо цього питання — не що інше, як спроба і надалі маніпулювати свідомістю пересічних громадян, аби примусити їх користуватися старими стереотипами — замість усвідомленого, аргументованого визначення ними власної позиції.
